Коли українці Ліона отримали свій храм?

Цією публікацією ми розпочинаємо серію розповідей про історію української парафії Ліона. 2019 року українські греко-католики Ліонщини відзначають півстолітній ювілей від часу отримання церкви у Віллербані. (Архиєрейська літургія з цієї нагоди, яку очолив владика Борис Ґудзяк, відбулася 5 травня). З’ясуймо, коли саме і як сталася ця історична подія.

Українські греко-католицькі священники масово вирушають на Захід після того, як у Радянському Союзі УГКЦ опинилася у підпіллі. У 1946 році митрополита Йосифа Сліпого та інших єрархів засуджують до ув’язнення, а Львіський псевдособор “возз’єднує” УГКЦ з московським православ’ям.

У 1947 році до Ліона прибуває о. Юліян Габрусевич, який за рік вирушить до Канади. Його замінить о. Йосиф Сидорів (1948), який за два роки попрямує до США. У 1950 прибуває о. Юліян Прокопів, який також не затримається надовго (на кілька років поїде до Канади, а потім повернеться на північ Франції), а потім – о. Іван Тетєрка (1950-1951), який не зможе продовжувати служіння через хворобу.

Першим, хто залишиться душпастирювати надовго (з 1952 по 1971, і вдруге з 1985 по 1992 роки), стане о. Михайло Василик. Саме при ньому у структурі Ліонської дієцезії у 1955 році буде створена українська парафія. За о. Василика українці отримають і свою церкву. Про всіх українських душпастирів Ліона ми поговоримо в окремому матеріалі, а наразі повернімося до місць, де відбувалися богослужіння.

СЛУЖБА БОЖА “У ПІДВАЛІ”

Спочатку громада була змушена молитися “у приймах” – з 1947 року у крипті ліонської церкви Непорочного Зачаття (на авеню маршала Сакса), а також, у другій половині 1960-х, у каплиці церкви Різдва Христового на площі Ґранклеман у Віллербані.

“Коли я розповідала, що раніше під церквою на авеню Сакса була українська каплиця, то моя онука дивувалася: “Невже ви ходили на службу Божу до підвалу?”, – сміється Одарка Кокоць (у дівоцтві – Гринчук),  народжена в Ліоні у 1945 р. 

1947 р., Ліон. Українська громада біля входу до крипти церкви Непорочного Зачаття. Дворічна Одарка у верхньому ряду на руках свого батька.

“Майже кожного року Рона (виходячи з берегів – ред.) заливала крипту. І доводилося щоразу її наново білити і лагодити електрику, – пригадує ще одна корінна ліонка Ґеня Кюзен (у дівоцтві – Бура, 1940 року народження). – На площі Ґранклеман було вже краще, але все ж i ця каплиця не була нашою: французи нам позичали частину своєї церкви”.

ВІДЕО: Одарка Кокоць показує крипту, де раніше знаходилася українська каплиця (французькою з українськими субтитрами)

СТВЕРДНА ВІДПОВІДЬ МЕРА

У повоєнні роки католицькі храми були переповнені. Нагода, коли можна було отримати “свою” церкву, випала, коли наприкінці травня 1969 року католицька парафія Святого Юліана у Віллербані “переселилася” до нового, просторішого храму неподалік.

О. Михайло Василик звернувся до ліонського архиєпископа, кардинала Александра Ренара, з проханням передати залишений храм для богослужінь української громади.

Кінець 1960-х, Віллербан. Отець Василик з парафіянами на ґанку церкви Різдва Христового


Сама будівля церкви перебувала (і є донині) у муніципальній власності як така, що збудована до закону 1905 року про відокремлення церкви від держави.

Тож 29 травня 1969 року кардинал Александр Ренар, у свою чергу, звертається до мера Віллербана Етьєна Ґаньєра з проханням залишити храм у користуванні ліонського архієпископства, аби у ньому могли молитися українські католики Ліона. І вже 10 червня отримує ствердну відповідь!

Лист мера Віллербана архієпископові Ліонському

Своя церква

Згідно з репортажем, опублікованим у місцевому католицькому тижневику L’Essor,  у неділю 13 липня відбулося урочисте передання колишньої церкви Святого Юліана українцям. До Ліона прибув владика Володимир Маланчук, очільник Апостольського екзархату для українців у Франції. Архієпископа Ліонського представляв генеральний вікарій. Був і парох місцевої католицької парафії. Прийшли на свято і о. Холоділін з російської католицької парафії Святого Іринея, і український православний священник Ліона о. Червонецький. 

Як пише газета L’Essor, під час проповіді владика Володимир згадав про “деякі проблеми, які вдалося вирішити завдяки розумінню та доброзичливості муніципальної влади”, подякував генеральному вікарієві та кардиналові-архієпископу Ліона за допомогу. Окрема подяка пролунала на адресу отця Луазона з місцевої католицької парохії.

Варто відзначити, що добросусідські стосунки між парафіями збереглися досі. У новому храмі Святого Юліана українська  парафія винаймає приміщення для занять суботньої школи, по понеділках репетирує хор “Дударик”. Там же інколи українські парафіяни влаштовують святкові обіди..

ВІДЕО: диякон Мішель Станьюль пояснює історію ікон української церкви Ліона (французькою з українськими субтитрами)

Того ж дня, 13 липня 1969 року, церкву назвали на честь Святого Атанасія Великого, Патріарха Олександрії. Це, за словами диякона парафії Святого Іринея Мішеля Станьюля, була ініціатива отця Михайла Василика: 

“Що робить єгиптянин в українській греко-католицькій церкві? Все дуже просто. Отець Василик це мені свого часу пояснив. Справа в тому, що внаслідок релігійних суперечок Святий Атанасій кілька разів опинявся у вигнанні і потім знову повертався до Олександрії. Українці також опинилися у вигнанні, і той факт, що для ліонської громади обрано такого покровителя, символізувало бажання повернутися на Батьківщину”, – розповів Мішель Станьюль.

1970 р. Шлюб у церкві Святого Атанасія. Отець Салевич, молодята Одарка Гринчук і Євген Кокоць.

ГРЕЦЬКИЙ СПАДОК

Українці отримали церкву у не надто привабливому стані. “Було темно, старі неонові лампи погано освітлювали приміщення. Стара котельня працювала на мазуті і тепла давала недостатньо”, – пригадує парафіянин Іван Галайда (1946 р.н). 

На початках не було навіть звичного для візантійського обряду іконостасу. Його роль виконували два образи в дерев’яній оправі із закритої грецької церкви Ліона. Лише наприкінці 1980-х парафіянин Корней Ґавра змайстрував дерев’яне розмежування, інтеґрувавши у нього оправу грецьких ікон. 

У 1983 році грецькі образи переставили в іконостасі “лицем” до вівтаря, а замість них на головне місце поставили нові, спеціально виготовлені Йоландою Расін з гуртка іконопису “Pantocator”, створеного о. Ярославом Роже Салевичем (до речі, гурток існує досі!). Тому на самих іконах написи церковнослов’янською, а на рамах залишився вирізьблений текст грецькою. Зокрема, під іконою Богородиці спеціальний напис для еміґрантів: “Пресвята покровителька іноземців”

ПЕРШІ ХРЕСТИНИ

1970 р. Хрестини Анн-Марі Галайди

Донька Івана Галайди Анн-Марі стала першою дитиною, хрещеною у церкві Святого Атанасія. Це саме та Анн-Марі, яка очолює асоціацію Lyon-Lviv “Les Joyeux Petits Souliers d’Ukraine, що організовує турне львівських танцюристів та співаків у реґіоні . На фото 1970 року отець Салевич хрестить маленьку Анн-Марі. Ці хрестини стали першими і для молодого священника.

“Я й не сподівався, що мою доньку хреститимуть в українській церкві! – радіє Іван Галайда. – Для нас українців було просто чудово мати свою церкву в Ліоні”. 

По завершенні літургії 13 липня 1969 року, як відзначає автор публікації в L’Essor, у промовах за обіднім столом згадували і про історичний зв’язок між Україною і Францією, скріплений шлюбом Анни Київської та Генріха Першого, про долю українських міґрантів, про звільненого з сибірських таборів кардинала Йосифа Сліпого…

“13 липня стане визначною датою для українців нашого реґіону. Богу дякувати, що у Франції є свобода віросповідання. Молімося за Україну та всі підневільні народи”. Такими словами завершується репортаж п’ятдесятилітньої давнини.

Рівно за рік, 14 липня 1970 року верховний архієпископ УГКЦ Йосиф Сліпий у межах свого світового турне навідається до Ліона і очолить богослужіння у церкві Святого Атанасія…

За три десятиліття УГКЦ вийде з підпілля в СРСР, а невдовзі Україна здобуде незалежність, і про середньовічні витоки франко-українських зв’язків говоритимуть вже на рівні президентів Франції та України… 

ВІДЕО: Історія українського храму Святого Атанасія – найстарішого у Віллербані

Сама церква і парафія Святого Атанасія також оновилися. Відремонтований у 2015 році силами парафіян на чолі з Романом Руснаком інтер’єр церкви тепер сяє білими стінами та “золоченими” арками; отець Андрій Морквас організував суботню школу, у якій діти навчаються катезизму, українській мові та історії; поновилися прощі до святих місць – Арс, Паре-Моньяль, Люрд… По п’ятницях відбуваються біблійні читання, а головне – богослужіння не лише щонеділі, але й у п’ятницю та суботу ввечері.  

Автор тексту та відео: Маркіян Перетятко

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *